Право на щастя бути українцем

Опубликовано 05 Фев 2016

Сьогодення різне. У когось воно насичене яскравими  й безтурботними буднями, комусь доводиться чи не щодня доводити право на життя. Радість бути там, де ти є, бути тим, ким тобі хочеться. Насолоджуватись, здавалось би,  дивними речами – щастям бути українцем. Чому дивними? Пояснюю.

Герой моєї розповіді в дiйсному сенсі цього слова – герой, на перший погляд, абсолютно звичайнісінький юнак із невеличкого селища з-під Волновахи. У 14 років хлопцю довелось чимало пережити на своєму життєвому шляху. По-перше, війна, постійні звуки канонади поруч із домівкою. Школа, вчителі й учні, які постійно цькували юнака за його патріотичні думки й висловлювання. Односельчани, які при кожній можливості намагались образити хлопця і його маму за право жити в Україні та плекати світле її майбутнє. Так, здавалось би, 21 століття, демократія, свобода слова і все таке…Та як виявилось, жити з людьми, з якими знайомі протягом багатьох років, знайти спільну мову – важко, бо вони, м’яко кажучи, агресивно налаштовані проти своїх побратимів, землі, з якої починається їх коріння.

«Власне його історія почалась з того трагічного надвечір’я», — згадує мама Світлана. Блокпост, що знаходився неподалік села, Олексій відвідував частенько. Потоваришував з тутешніми військовими, які завжди радо приймали хлопчину. Можливо, Льоша тягнувся до чоловіків, тому що довелось рости без батьківської опіки й надійного батьківського плеча. Хлопець знаходив серед них не тільки розраду, а й чи не найважливіше для нього на той момент – підтримку та однодумців. Вони почасти займали хлопця цікавими розповідями та вивчали разом то віршики, то афоризми про Батьківщину. Той час був для нього цінним. Проте одна мить, одна доля секунди перевернула все його ще зовсім юне життя. З марева юнацьких думок враз довелося стати дорослішим і мужнім.

Понад місяць лікарняних ліжок, операція, реанімація, реабілітація – все це мама Світлана згадує як страшний сон. Тоді кошти на допомогу Олексію пожертвувало багато небайдужих співвітчизників, навіть не знаючи, наскільки унікальна ця дитина. А все через випадковість. Хоча, про яку випадковість можна говорити…

Про що думала особа по ту сторону барикади, спускаючи курок, націлений в дитину, можна нині тільки здогадуватись.

Зараз Олексій продовжує мріяти, жити звичайними шкільними буднями. Його жагу до життя, любові та вірності своїй країні не притупили ні та подія, ні настрої тутешніх мешканців, що абсолютно не змінилися. На запитання «Що не давало впасти духом?», відповів : «Любов до України». Ніколи б не подумала, що ця зовсім коротка фраза може приносити стільки задоволення, а все тому, що звучить з вуст справжнього патріота. Сподіваюсь, мрія стати військовим вже дуже скоро для Олексія стане цілковитою реальністю.

Шкода, що одним для розуміння своєї автентичності, шляху й шанування своєї землі, національності не вистачає цілого життя, інші ж не полишають надії та віри в світле майбутнє на своїй Богом даній землі.

Можливо, розповідь про Олексія сколихне зачерствілі серця псевдосвідомих українців й змусить їх зняти вуаль. А поки нам є чому повчитись. Стійкість, незламність, сила духу та неймовірна щирість вираження почуттів – те, що робить цю дитину неповторною.

Cincopa WordPress plugin

Світлана Савчук

(З Олексієм познайомились,коли хлопчик лежав в лікарні влітку. Зараз підтримуємо зв’язок. Він часто пише, розповідає як справи в школі, про нові захоплення та враження. Як страшний сон хлопчина  намагається забути одне — той страшний для нього вечір. Нещодавно Льоша повернувся з пізнавальної екскурсії зі Львова, де ще більше надихнувся патріотизмом та любов’ю до Батьківщини.)

Похожие сообщения